Імʼя, яке назавжди вписане в історію американської літератури. Вона стала першою афроамериканкою, відзначеною Пулітцерівською премією. Однією з тих, хто зумів перетворити поезію на голос цілого покоління. Брукс не лише писала про людей, яких суспільство звикло не помічати, а й змушувала читача відчути їхній біль, гідність і прагнення до свободи. Вона надихала на роздуми і справжні зміни у суспільстві, залишаючи після себе неповторну літературну спадщину. Далі на ichicago.net.
Біографія
Ґвендолін Елізабет Брукс народилася 7 червня 1917 року у Топіці, штат Канзас, але майже все її життя пов’язане з Чикаго. Брукс була першою дитиною у сім’ї Девіда Андерсона Брукса та Кезайї (Вімс) Брукс. Її батько працював прибиральником у музичній компанії, хоча мріяв стати лікарем, а мати була вчителькою та професійною піаністкою. Саме вона першою побачила талант доньки й підтримала її. У сімейних переказах збереглася історія про те, що дід Ґвендолін по батьковій лінії втік з рабства, щоб воювати на боці Союзу під час Громадянської війни у США. Коли Брукс була ще немовлям, родина переїхала до Чикаго у межах Великої міграції афроамериканців з Півдня. Відтоді це місто стало її “штаб-квартирою”, як вона казала пізніше. У своєму інтерв’ю 1994 року поетеса підкреслювала, що саме Чикаго сформувало її як митця: життя у місті дало їй безліч образів, сюжетів і характерів, які увійшли до поезії.
Навчалася майбутня письменниця у кількох школах Чикаго – спершу у Forestville Elementary, далі у престижній, але переважно “білій” Hyde Park High School, потім у Wendell Phillips High School і зрештою в інтегрованій Englewood High School. Цей досвід постійного переходу між середовищами, де відчувалася расова несправедливість, загартував її світогляд. Біограф Кенні Джексон Вільямс зазначав, що саме тоді Брукс зрозуміла глибину упереджень, які були характерними не лише для конкретних інституцій, а й для американського суспільства в цілому. Писати вона почала дуже рано. У 13 років її перший вірш було надруковано у журналі American Childhood. До закінчення школи у 1935 році вона регулярно друкувалася у відомій афроамериканській газеті Chicago Defender. Після дворічного навчання у Wilson Junior College Ґвендолін працювала машиністкою, водночас продовжувала розвивати літературну кар’єру.
Збірки поезій
У 1945 році вийшла друком перша збірка поезій A Street in Bronzeville, яку високо оцінив письменник Річард Райт. У цих віршах Брукс зобразила життя афроамериканців у районі Бронзевіль – без прикрас, з правдивим відтворенням трагедій, радощів і дрібних деталей повсякденності. Критики відзначали її вміння схоплювати драму “малих доль” і глибоко розкривати проблему расових упереджень.
Справжній прорив стався у 1949 році, коли побачила світ її друга збірка Annie Allen. У ній поетеса простежила шлях юної темношкірої дівчини до дорослого життя в умовах нерівності. Ця книга принесла їй Пулітцерівську премію – вона стала першою афроамериканкою, яка отримала таке визнання.
У 1953 році вийшла єдина прозова робота Брукс – новела Maud Martha, побудована з 34 віньєток. У ній вона показала складний внутрішній світ темношкірої жінки, яка зіштовхується не лише з расизмом від білих, а й з упередженнями всередині власної громади. Критики підкреслювали, що цей твір є водночас історією тріумфу скромної героїні та глибокою критикою суспільної несправедливості.
Шістдесяті роки стали новим етапом у житті поетеси. У 1967 році на Другій конференції афроамериканських письменників у Фіску вона познайомилася з представниками руху афроамериканського націоналізму, що суттєво вплинуло на її подальшу діяльність. Вона почала більше співпрацювати з незалежними видавництвами, працювала з молодими поетами з проблемних районів Чикаго, зокрема навіть з колишніми членами банд. У 1968 році вийшла її поема In the Mecca, яка принесла номінацію на Національну книжкову премію.
У наступні десятиліття Брукс залишалася надзвичайно активною. Вона видавала нові збірки, серед яких Primer for Blacks (1980), To Disembark (1981), Blacks (1987), Children Coming Home (1991). Також написала мемуари Report from Part One (1972) та Report from Part Two (1995), де поєднала автобіографічні роздуми з есе та інтерв’ю.
Визнання та спадщина
Творчість Ґвендолін Брукс отримала визнання ще за її життя й залишила по собі потужну культурну спадщину. У 1946 році Брукс стала стипендіаткою Ґуґґенгайма у галузі поезії, а вже через три роки її нагородили премією імені Юніс Тітженс журналу Poetry. У 1950 році збірка Annie Allen принесла їй Пулітцерівську премію. У 1968 році вона була призначена поетесою-лауреатом штату Іллінойс і зберігала цей титул до кінця життя.
Надалі список її нагород лише розширювався: премія Anisfield-Wolf (1969), членство в Американській академії мистецтв і літератури (1976), медаль Ленґстона Г’юза (1979), консультантка у Бібліотеці Конгресу (1985), а також численні почесні нагороди від провідних літературних організацій. У 1995 році Брукс отримала Національну медаль мистецтв, а у 1997 році – Орден Лінкольна, найвищу відзнаку штату Іллінойс.
Пам’ять про неї живе й у назвах установ та культурних центрів. Її ім’я носять школи, університетські центри літератури, бібліотека у Спрінґфілді, парк у Чикаго, а також культурні програми. У 2010 році її внесли до Залу літературної слави Чикаго, а у 2012 році у США випустили поштову марку з її зображенням.
Сторіччя від дня її народження у 2017 році стало нагодою для масштабних вшанувань: у Чикаго відбулися поетичні читання, дискусії та виставки, присвячені її спадщині. У 2018 році у парку, що носить її ім’я, відкрили скульптуру Gwendolyn Brooks: The Oracle of Bronzeville. Завдяки численним відзнакам, пам’ятним місцям і культурним ініціативам ім’я Ґвендолін Брукс продовжує надихати нові покоління письменників і читачів. Її життя стало прикладом того, як особистий голос може перетворитися на символ цілої епохи.
Викладацька діяльність та особисте життя
Важливим напрямом її життя було викладання. Вона вела курси креативного письма та літератури в Університеті Чикаго, Columbia College, Northeastern Illinois University, City College of New York та інших навчальних закладах. У ролі наставниці вона підтримала ціле покоління молодих авторів, відкриваючи їм силу власного голосу.
Ґвендолін Брукс була дружиною та матір’ю. У 1939 році вона вийшла заміж за Генрі Ловінґтона Блейклі молодшого. У подружжя народилося двоє дітей – син Генрі ІІІ та донька Нора, яка пізніше передала архіви матері до університетських бібліотек.
Поетеса залишалася вірною Чикаго до останніх днів. Вона померла 3 грудня 2000 року у своєму домі. Її смерть стала втратою для всієї американської літератури, але спадщина Ґвендолін Брукс і далі живе у віршах, які відображають гідність, біль і надії поколінь афроамериканців. Її творчість – це хроніка життя звичайних людей, чиї історії часто ігнорувалися “великою” літературою. Завдяки Брукс ці голоси зазвучали на повну силу, а сама вона стала символом не лише Чикаго, а й всього культурного спротиву Америки.
