Історія чиказьких лікарень цікава і насичена. Вона бере свій початок з невеликої установи, заснованої в 1835 році в окрузі Кук, яка надавала медичну допомогу малозабезпеченим і бездомним особам. Її будівля була розташована на розі вулиць Кларк-стріт і Рендольф-стріт. На відміну від округу Кук, Чикаго не мало законного мандата на догляд за хворими бідняками, але в його статуті було чітко прописано, що місто повинно потурбуватися про захист своїх жителів від небезпечних інфекційних хвороб. Детальніше про перші лікарні в Чикаго поговоримо на ichicago.net.
Запобігання епідеміям
У 1832 році в Чикаго почалася епідемія холери. У 1834 році страх перед іншими інфекційними хворобами спонукав міську владу побудувати першу в місті установу, призначену виключно для надання медичної допомоги містянам. За іронією долі, будівлю звели на землі, купленій для кладовища. Перша лікарня в місті становила собою каркасну споруду, яка розташовувалася на розі вулиці Норт-авеню та Лінкольн-парк. Під час Великої чиказької пожежі будівлю лікарні практично було зруйновано. У 1852 році її відновили й утримували в ній хворих на віспу та холеру.
У 1845 році холера загрожувала місту, і влада створила окремий, хоча й тимчасовий шпиталь на розі 18-ї та ЛаСалль-стріт. Починаючи з 1874 року в південно-західній частині Чикаго, поруч із будівлею суду на розі 26-ї та Каліфорнії, було збудовано нові лікарні для ізоляції людей з інфекційними хворобами. В установах, де перебували хворі на віспу та холеру, не надавали медичної допомоги містянам, які мали інші захворювання. У 1837 році люди звернулися до міських чиновників з проханням звести лікарню загального профілю. Лише через 10 років влада спільно з лікарями з медичного коледжу Раша заснувала міську лікарню на перетині вулиць Норт-Вотер-стріт і Дірборн-стріт. Річ у тім, що коледж Раша, який нещодавно відкрився і набирав студентів, потребував шпиталю, який заповнив би потребу студентів у клінічній освіті. Таким чином, він надав лікарні фахівців, округ — ліки, а місто платило за оренду будівлі. Однак незабаром стало очевидно, що приміщення не підходять для великої кількості пацієнтів, і лікарня припинила свою діяльність.
У 1850 році лікарі коледжу Раша організували ще одну лікарню загального профілю, яку назвали — Illinois General Hospital. Вона була розрахована на 12 ліжок і розташовувалася в старому готелі «Lake House» на розі вулиць Раш-стріт і Норт-Вотер-стріт. Тут лікування було платним, пацієнтам доводилося віддавати по 3 долари на тиждень. Догляд за хворими здійснювали сестри милосердя з римо-католицького ордену. З новим статутом медичний заклад перейменували на Mercy Hospital. Коледж Раша зберіг привілей навчати у ньому студентів-медиків до 1859 року.
Традиційна медицина проти народної
Медичні сектанти, які дотримувалися неортодоксальних методів лікування, засновували власні лікарні, наприклад, Hahnemann Hospital. Навіть попри критику з боку звичайних лікарів, такі медичні заклади мали популярність, адже гомеопати стверджували, що хвороби можна вилікувати за допомогою дуже малих доз ліків, а не сильних і небезпечних препаратів у великій кількості, які призначали у звичайних лікарнях.
У XIX столітті гомеопатія була поширена в Чикаго та інших містах. На початку XX століття все змінилося, оскільки наукова медицина стала точнішою та ефективнішою. У цей період медичні коледжі, які навчали гомеопатії, постали перед труднощами у вдосконаленні медичної освіти, а їхні лікарні закрилися або перейшли на традиційні методи лікування.
Нові лікарні в Чикаго
Інституційні зусилля по боротьбі з туберкульозом почалися з Чиказького інституту туберкульозу, який у 1907 році заснував санаторій Едварда. Муніципальний туберкульозний санаторій, який фінансувався містом, відкрився в 1915 році на перетині Кроуфорд-стріт і Брін-Мор-авеню. Для лікування хворих і поранених моряків, які працювали на Великих озерах, у 1852 році федеральний уряд відкрив лікарню на території Форт-Дірборн. Після Першої світової війни Служба громадської охорони здоров’я США заснувала в Чикаго кілька великих лікарень, які були попередниками сучасних шпиталів ветеранів.
Релігійні лікарні були сформовані благодійним імперативом і бажанням рятувати душі, піклуючись про хворих. Релігійні символи та присутність сестринських орденів постійно нагадували про духовність. Лікарня святого Луки та благодійна організація єпископальної церкви Грейс у ближньому Саут-Сайді, розпочали роботу у 1865 році в невеликій будівлі. У цьому ж році лютеранський пастор Вільям Пассавант відкрив лікарню Deaconess Hospital на 15 ліжок на вулицях Дірборн-стріт і Онтаріо-стріт.
Перші чиказькі євреї заснували лікарню на розі вулиці ЛаСалль-стріт і Шиллер-стріт у 1866 році. Однак вона під час Великої пожежі згоріла. У 1882 році сім’я Майкла Різа зробила великі пожертвування, завдяки яким на розі вулиць Елліс-авеню і 29-ї з’явилася лікарня його імені, яка згодом стала найбільшим благодійним медичним центром у Чикаго, розрахованим на 718 ліжок. Збільшення чисельності євреїв у південно-західній стороні міста призвело до відкриття Mt. Sinai Hospital.
Практично всі чиказькі лікарні були орієнтовані на певні типи пацієнтів. У 1865 році Мері Х. Томпсон заснувала Чиказьку лікарню для жінок і дітей. Джулія Ф. Портер на згадку про свого сина пожертвувала кошти на зведення дитячої лікарні імені Моріса Портера.
До середини XX століття багато чиказьких лікарень відмовлялися лікувати афроамериканських пацієнтів або брати на роботу чорношкірих медсестер і лікарів. Деніел Х. Вільямс — один із перших афроамериканських хірургів, який у 1891 році в Чикаго заснував Provident Hospital, щоб забезпечити обслуговування афроамериканців у місті та надати чорношкірим людям місце роботи.
Розвиток медицини та лікарень у Чикаго
Починаючи з останнього десятиліття XIX століття, багато лікарів відкривали приватні лікарні, включно з: Garfield Park Hospital, Jefferson Park Hospital та інші. До кінця XIX століття, реформи в галузі догляду за хворими й розуміння важливості чистоти, зробили лікарні безпечнішими для пацієнтів. Медицина почала враховувати досягнення хімії та біології, а асептична хірургія і клінічні лабораторії стали більш ефективними в охороні здоров’я. Такі зміни в технологіях супроводжувалися зростанням населення шляхом імміграції, що створювало величезне навантаження на наявні муніципальні служби, включно з медичним обслуговуванням. Це все призвело до будівництва державних і приватних лікарень. Ті установи, які фінансувалися шляхом податків, а будувалися містом, округом, штатом і федеральним урядом. Серед приватних лікарень були заклади, що належали або управлялися школами, релігійними групами й навіть компаніями. Таким чином, у місті, наповненому емігрантами, медичні заклади ставали місцем, де можна було знайти розраду для представників певних вірувань і рас, а також місцем отримання допомоги.
Страхові програми, що почалися в 1930-х роках, стимулювали розвиток лікарень, а після Другої світової війни набув чинності закон Гілла-Бертона, і медичні заклади на всій території США почали будуватися і розширюватися. У міру збільшення вільних ліжок зростала і конкуренція за пацієнтів між лікарнями. Станом на 1950 рік у Чикаго з населенням 3,6 мільйона осіб налічувалося 84 лікарні. Більшість із них були некомерційними й отримували фінансування внаслідок оплат пацієнтів.
Оскільки державні програми відшкодування витрат, розпочаті в 1960-х роках, охопили таку кількість пацієнтів, що податкові ресурси виснажилися, установи зажадали скоротити час перебування в лікарні. Нові технології дозволили виписувати пацієнтів раніше, лікарняні ліжка пустували, а медично-лікувальні заклади зіткнулися зі скороченням доходів. Багато з них закрилися, і до кінця 1990-х років у Чикаго налічувалося близько 50 лікарень.