Ім’я, яке назавжди закарбоване в історії американського футболу. Працелюбність, невтомний характер і блискучий талант зробили його одним з найвеличніших раннінгбеків усіх часів. За спортивними рекордами стоїть не менш захоплива історія становлення, складних життєвих викликів та стійкості, що й надихає спортсменів усього світу. Далі на ichicago.
Біографія
Майбутній футболіст народився у місті Колумбія, штат Міссісіпі, у родині Пітера та Алайн Пейтон. Батько працював на фабриці й свого часу грав у напівпрофесійний бейсбол. Волтер ріс активною дитиною. Він був учасником бойскаутів, грав у бейсбол, виступав у церковному хорі та освоював ударні інструменти. У школі одночасно виступав у шкільному оркестрі, займався легкою атлетикою, грав у баскетбол і співав у хорі — справжній універсальний талант.
Футбол прийшов до нього не одразу. Старший брат Едді вже грав у команді і Волтер не хотів конкурувати з ним. Лише після його випуску тренер вмовив Пейтона приєднатися та дозволив залишитися у шкільному оркестрі. Перший же дотик до м’яча закінчився 65-ярдовим тачдауном, що став передвісником майбутньої легенди. Пейтон швидко став зіркою штату: він забивав у кожній грі протягом двох сезонів, потрапив до збірної Міссісіпі, допоміг команді провести один з найуспішніших сезонів і навіть сприяв зниженню напруги під час шкільної десегрегації.
Попри видатні шкільні досягнення, університети SEC не запросили Пейтона. Спершу він планував вступити до Kansas State, але зрештою обрав Jackson State. Там він став частиною однієї з найталановитіших команд того часу. Його партнерами були майбутні гравці NFL — Ріккі Янг, Роберт Бразіл, Джекі Слейтер. За чотири роки Пейтон набіг 3600 ярдів, мав середній показник 6 ярдів за спробу та встановив рекорд університету — 65 рашинг-тачдаунів. Двічі він ставав найкращим футболістом серед HBCU та отримував статус All-American. Саме тут він отримав своє легендарне прізвисько “Sweetness” — то чи від м’якості характеру, то чи від плавної манери гри, або як іронічна характеристика жорсткого стилю. У 1972 році Пейтон провів одну з найяскравіших ігор студентського футболу: сім тачдаунів, дві реалізації та 279 ярдів. Тоді він встановив абсолютний рекорд SWAC того часу.
Chicago Bears
У 1975 році Chicago Bears обрали Пейтона четвертим номером драфту. Команда переживала непрості часи після завершення кар’єри Гейла Сейєрса і Пейтону довелося стати новим обличчям клубу. Початок був складним: у першій грі він не здобув жодного ярда. Наступного року він прорвався до еліти NFL, набігав 1 390 ярдів у 1976 році та 1 852 ярди у 1977 році, коли отримав звання MVP. Саме у 1977 році він встановив рекорд, який тримався 23 роки — 275 ярдів у грі проти Minnesota Vikings, причому грав з високою температурою. До кінця 1970-х років Пейтон став універсальним гравцем команди, одночасно бігав, ловив паси, блокував, а іноді навіть виконував роль пантера.
З приходом тренера Майка Дітки у 1982 році Bears поступово стали однією з найсильніших команд ліги. У 1984 році Пейтон побив історичний рекорд Джима Брауна — 12 312 ярдів. Він став найрейтинговішим раннером в історії NFL. 1985 рік став легендарним для Чикаго: команда завершила регулярний сезон з показником 15-1, оборона “46 defense” домінувала, а Bears здобули перемогу у Super Bowl XX. Попри те, що Пейтон не забив у фіналі, його роль була ключовою — суперники зосереджували захист саме на ньому.
У 1986 році Пейтон набіг ще 1333 ярди, а у сезоні 1987 року оголосив про завершення кар’єри. За 13 років у NFL він здобув 16 726 рашинг-ярдів, 110 тачдаунів, майже 500 прийомів та понад 4 500 ярдів у повітрі, а також 8 пасових тачдаунів — рекорд для раннінгбека. Його №34 був назавжди закріплений за Bears, а у 1993 році він увійшов до Зали слави.
Пейтон поєднував силу та витонченість. Його фірмовими прийомами були стутер-степ, який дезорієнтував захисників, стрибки через суперників. Його кредо “Never Die Easy” означало ніколи не виходити за межі поля без боротьби.
Закінчення карʼєри
Пейтор провів у NFL 13 сезонів — у період з 1975 року до 1987 рік. У сезоні 1986 року він продовжував демонструвати значну продуктивність, набрав 1 333 ярдів та зробив вісім тачдаунів, а також додав 382 ярди на прийомах. Та вже у 1987 році ролі дещо змінилися — команда підготувала спадкоємця на позицію раннінгбека (Neal Anderson), через що навантаження на “Sweetness” зменшили. Це стало знаком: Пейтон прийняв рішення завершити кар’єру після 1987 року.
За 13 років виступів Пейтон встановив феноменальні рекорди: він залишив NFL на першому місці за кількістю рашинг-ярдів — 16 726. Крім того, він мав 110 “раннінг‑тачдаунів”, став п’ятиразовим First‑team All‑Pro, дев’ятиразовим учасником Pro Bowl, а також встановив десятки рекордів для Bears і ліги загалом. Завершення кар’єри Пейтона означало втрату для Chicago Bears, але також позначило чергову сторінку в історії ліги. Його рекорди задали високі стандарти для майбутніх поколінь, а підхід до гри показав, що раннінгбек може бути універсальним, витривалим, багатофункціональним.
Особисте життя
Пейтон активно займався підприємництвом. Він намагався стати частиною групи власників нової команди NFL у Сент-Луїсі, брав участь в автоперегонах CART і Trans-Am, створив компанію Walter Payton Power Equipment та відкрив багатофункціональний комплекс Walter Payton’s Roundhouse в Аврорі, який став популярним культурним центром і здобув численні нагороди.
У 1976 році Пейтон одружився з Конні Норвод, у пари народилося двоє дітей — Джарретт та Бріттні. Хоча шлюб формально не було розірвано, подружжя в останні роки жило окремо. Після завершення кар’єри Пейтон переживав депресію й навіть висловлював думки про самогубство. Серед особистих драм був інцидент 1988 року, коли через випадковий постріл було поранено менеджера нічного клубу, що належав Пейтону. Він був відомий своєю скромністю, працьовитістю та щирістю поза полем. Спортсмен активно займався благодійністю та громадською діяльністю, заснував Walter and Connie Payton Foundation, яка підтримувала дітей та органне донорство. Серед друзів і колег він цінував командний дух і взаємопідтримку, а колеги часто згадують його як людину, яка завжди знаходила час для поради або допомоги.
У 1999 році Пейтон оголосив, що страждає на рідкісну хворобу — первинний холангіт, що врешті призвів до раку жовчних проток. Він став активним адвокатом органного донорства, виступав на телебаченні та закликав рятувати життя інших. 1 листопада 1999 року Волтер Пейтон помер у віці 46 років. NFL вшанувала його пам’ять у кожній грі тижня, а Chicago Bears додали на форму пам’ятні нашивки з номером 34.
Пейтон залишив величезну спадщину у спорті та за його межами. Заснована ним Walter and Connie Payton Foundation продовжує працювати над розвитком органного донорства та допомогою дітям. Його іменем названі вулиці, школи та спортивні центри. Гравці NFL і сьогодні називають його своїм натхненням, а Walter Payton Man of the Year Award стала однією з найпрестижніших нагород ліги. Астероїд №85386 також названо на його честь. У 2019 році Chicago Tribune визнала Пейтона найкращим гравцем в історії Chicago Bears.