У сучасному Чикаго охорона здоров’я стоїть на першому місці. Так було й раніше, однак, трохи по-іншому. Про те, якою була система охорони здоров’я в місті в XIX-XX століттях та її особливості поговоримо на ichicago.net.
Епідемія холери та створення Ради охорони здоров’я
У 1832 році в місті Чикаго провели першу акцію охорони здоров’я. Це сталося через холеру. Війська, які прямували на війну з Чорним яструбом, занесли це інфекційне захворювання в Чикаго, сприяючи поширенню пандемії, яка згодом стала всесвітньою. Хворі люди страждали від діареї, блювоти й гострих судом, які викликали зневоднення і призводили до смерті протягом 24 годин. Близько 4000 жителів Чикаго звернулися по фінансову допомогу до законодавчих зборів штату. Реакція на епідемію відображала переважну думку про те, що хвороба походить від антисанітарії та бруду. У 1854 році точна природа холери залишалася невстановленою. Протягом трьох днів місцева влада вимагала від чоловіків віком від 21 до 60 років прибирати вулиці та провулки міста, щоб запобігти поширенню хвороби. У 1837 році продовжилася боротьба з холерою, і тоді статут Чикаго включив Раду з охорони здоров’я та санітарного інспектора, до обов’язків якого входило: інспектування продовольчих ринків, підготовка свідоцтв про смерть, відвідування мешканців з інфекційними захворюваннями. Однак після того, як безпосередня загроза холери спала, підтримка ради знизилася.
Суспільний інтерес був направлений на розв’язання проблем, пов’язаних із водопостачанням і каналізацією міста. Дерев’яний водозабір, який занурювався на 600 футів в озеро Мічиган, постачав Чикаго водою до 1863 року, коли міська рада ухвалила план будівництва тунелю під озером, щоб забезпечити чисте водопостачання. У 1855 році чиновники звернулися до інженера Елліса С. Чесброу з проханням розробити план, який допоможе розв’язати проблеми каналізації. Той запропонував створити підземну каналізаційну систему, яка б стікала в річку Чикаго, а потім в озеро Мічиган. Цей проєкт вимагав підвищення висоти міста і коштував дуже великих грошей. Через фінансові труднощі, Чикаго повністю ліквідувало Раду з охорони здоров’я, а її обов’язки й повноваження перейшли до поліційного управління, поки в 1867 році холера знову не стала причиною відновлення ради. Попри поліпшення водопостачання та відтворення Ради охорони здоров’я, епідемія дуже сильно вдарила по місту, з 1561 інфікованих 990 осіб померло.
У 1850-1860-х роках холера відступила, містяни продовжували страждати від таких інфекційних захворювань, як скарлатина, черевний тиф і дизентерія. До бактеріологічних відкриттів у 1880-1890-х роках бруд залишався основним, хоча й невірним поясненням хвороб. Тому політика чинної охорони здоров’я була зосереджена більше на проблемах довкілля, зокрема на смітті, стічних водах і воді.
Організація Департаменту охорони здоров’я Чикаго
Велика пожежа 1871 року породила цілу низку потенційних загроз для здоров’я населення. Залишивши 93000 людей без даху над головою та вразливими до хвороб. Крім цього, пожежа знищила значну частину медичної інфраструктури міста. Медичний коледж Раша, перша медична школа були повністю зруйновані, так само як і 6 лікарень, понад 100 аптечних магазинів. У результаті коледж Раша переїхав у будівлю, розташовану поруч із лікарнею округу Кук. Таке сусідство вважалося вигідним, оскільки інтернатура та післядипломна ординатура ставали невіддільною частиною професійної освіти лікаря.
Чиказьке товариство допомоги та підтримки, що складалося з приватних осіб і чиновників, побудувало тимчасові бараки для розміщення безхатченків і розробило низку заходів, спрямованих на запобігання епідемічним захворюванням. Санітарні інспектори щодня перевіряли ці тимчасові житла, а міська влада вимагала від усіх, хто отримував допомогу, робити щеплення від віспи. Попри всі ці зусилля, віспа, що дрімала з 1865 року, все ж спалахнула. Понад 2000 людей заразилися нею після пожежі, і понад чверть інфікованих померли. Особливо сприйнятливими до хвороби були діти, тому смертність серед них була найвищою за всю історію Чикаго.
Спалахи холери, загроза пожежі для здоров’я населення послужили стимулом розширення повноважень Ради з охорони здоров’я. У 1876 році міська влада реорганізувала свій уряд і заснувала постійний Департамент охорони здоров’я для розв’язання проблем громадського здоров’я. Однак його прийняті рішення в майбутньому для поліпшення епідеміологічної ситуації у місті постійно оскаржувалися.
М’ясопереробна промисловість виявилася особливо несприйнятливою до політики Департаменту охорони здоров’я. Від самого початку свого існування вона скидала туші тварин і хімікатів в озеро Мічиган і річку Чикаго, наражаючи на ризик здоров’я не лише працівників, а й населення загалом через забруднення їжі та води. Намагаючись навести лад у м’ясопереробній промисловості, Оскар Де Вольф — комісар охорони здоров’я наприкінці 1870-х і 1880-х років, запровадив перевірки на робочих місцях і спробував перенести скотобійні на околиці міста. Однак ці дії були безрезультатними й коштували чоловікові позбавлення своєї посади. Лише в 1906 році було ухвалено важливі закони «Про м’ясну інспекцію» та «Про чисті харчові продукти та ліки», покликані захистити споживачів.
Наприкінці 1880-х років швидкий розвиток Чикаго змусив владу прийняти ще одну пропозицію інженера Чесброу. Цього разу він радив змінити течію річки Чикаго, щоб спрямувати стічні води з річки каналом до річки Дес-Плейнс, що впадає в Міссісіпі. В 1900 році штат Міссурі подав на Чикаго судовий позов.
Приватні організації також працювали над охороною здоров’я населення Чикаго. У 1889 році Джейн Аддамс заснувала Hull House, перший будинок для поселенців у США, щоб задовольнити потреби навколишньої іммігрантської спільноти, включно із запитами здоров’я. Водночас вона створила Асоціацію медсестер, яка навчала, а потім направляла їх працювати на підприємствах. Hull House відіграв важливу роль у формуванні національної концепції громадської охорони здоров’я завдяки своїм дослідженням умов праці та життя робітничого класу.
Перша світова війна спровокувала нові проблеми в громадській охороні здоров’я. У цей період афроамериканці іммігрували в Чикаго з Півдня. Умови, в яких вони жили, бажали бути кращими. Це викликало побоювання з приводу виникнення нових епідемій. Повідомляючи про міграцію, місцеві газети попереджали читачів, що мігранти становлять загрозу для населення. У той час як смертність від туберкульозу серед білого населення міста знизилася, серед афроамериканців захворюваність зросла. До 1930 року зі 100 000 афроамериканців у Чикаго від цієї хвороби померло 1000 осіб. Хоча ці цифри свідчили про епідемію, расові забобони не дозволяли Департаменту охорони здоров’я Чикаго вживати активних заходів.
Розвиток системи охорони здоров’я
У 1932 році громадська охорона здоров’я включала не тільки нормативні акти, а й розслідування, санітарну освіту, ліцензування та створення клінічних програм. У 1930-1940-ті роки її програми охоплювали широкий спектр питань — від регулювання молочної промисловості до профілактики та лікування венеричних захворювань. У 1955 році Чикаго стало одним із передових міст у США, зіткнувшись з епідемією поліомієліту, тоді міська рада запровадила масові щеплення. У цей період політика Департаменту з охорони здоров’я визначалася баченням однієї людини. Герман Н. Бундесен, обіймав посаду комісара охорони здоров’я з 1922 року до 1960 року. Розроблені ним програми іноді критикували, особливо його кампанію у 1922 році проти венеричних захворювань. Спочатку Бундесен дотримувався національних рекомендацій, які закликали ув’язнювати підозрюваних у проституції, щоб стримати поширення гонореї та сифілісу серед військовослужбовців. Усе це викликало обурення суспільства, однак попри все комісар охорони здоров’я в 1937 році отримав підтримку в національному фінансуванні для проведення комплексної кампанії в боротьбі із сифілісом.
Востаннє Чикаго переглядало свою систему охорони здоров’я в 1975 році. Нова Рада охорони здоров’я складалася з 9 членів, призначених мером, а Департамент охорони здоров’я — керував програмами й забезпечував їх виконання. До 1986 року в Чикаго працювало понад 2000 осіб, які керували 6 районними центрами здоров’я, 12 клініками охорони матерів та дітей та іншими установами.
Навантаження на систему охорони здоров’я Чикаго продовжилося наприкінці століття. Закриття районних лікарень у 1980-х роках підвищило вимоги в системі. Збільшення кількості організацій із підтримання здоров’я дало змогу задовольнити деякі з цих потреб, але найуразливіші з соціально-економічних причин люди, як і раніше, перебували в зоні ризику.